У навчальному посібнику, підготовленому на основі чинних законодавчих актів та стан¬дартів соціальних послуг, висвітлюються питання щодо впровадження соціальних послуг у недержавних організаціях. Основну увагу приділено питанням визначення понять «інва¬лід¬ності», моделям та підходам соціальної роботи із людьми, що мають інвалідність, змісту та організації впровадження соціальних послуг для людей з особливими потребами. Посібник містить в собі визначення струк¬тури соціальних агенцій, що надають соціальні послуги та методи надання соціальних послуг згідно чинного законодавства. Подається характеристика недержавних соціальних агенцій як складової третього сектору суспільства, висвітлюються основні питання менеджменту соціальної роботи.
В основу посібника покладено визначення та характеристика соціальних послуг для лю¬дей з особливими потребами згідно державних стандартів якості реабілітації/абілітації інва¬лі¬дів. Висвіт¬люються питання якості надання соціальних послуг, організації роботи персоналу, кваліфікаційні характеристики працівника, який надає соціальні послуги для людей з особ¬ливими потребами, зміст кожної складової таких соціальних послуг.
Останній розділ присвячено висвітленню питань освітніх послуг для людей із інвалідністю, і по¬дано інформацію щодо ВНЗ, які готують спеціалістів та магістрів за напрямком «соціальна робота».
Посібник призначено для лідерів та активістів громадських організацій людей з особли¬вими потребами, громадських організацій, які надають соціальні послуги, соціальних праців¬ників, науковців.
СОЦІАЛЬНІ ПОСЛУГИ ДЛЯ ЛЮДЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ
1. Львівська обласна організація Ліги соціальних працівників України
Інститут соціогуманітарних проблем людини ЗНЦ НАН і МОН України
Львівський державний університет фізичної культури
Кашуба Я. М., Панцир С. І., Коваль Я. Б.,
Єлькіна А. С., Бадовський В. В.
СОЦІАЛЬНІ ПОСЛУГИ
ДЛЯ ЛЮДЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ
Навчальний посібник
Львів – 2011
3. ЗМІСТ
СОЦІАЛЬНІ ПОСЛУГИ ДЛЯ ІНВАЛІДІВ: ПОНЯТТЯ ТА ЗАКОНОДАВЧЕ РЕГУЛЮВАННЯ................................................. 5
Конвенція про права інвалідів.................................................................................................................... 5
Законодавче визначення понять «інвалід», «інвалідність» ..................................................................... 7
Потреби людей з інвалідністю ................................................................................................................. 11
Система соціального захисту інвалідів ................................................................................................... 13
Надання, якість та кадрове забезпечення соціальних послуг ............................................................... 19
Реабілітаційна/абілітаційна послуги та процес їх надання ................................................................... 31
Навчання основних соціальних навичок................................................................................................. 36
Соціально-побутовий патронаж............................................................................................................... 40
Працетерапія.............................................................................................................................................. 43
Супровід сім’ї ............................................................................................................................................ 46
МЕНЕДЖМЕНТ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ............................................................................................................................ 50
Недержавні організації: законодавчий та організаційний аспект регулювання ................................. 51
Кадровий потенціал................................................................................................................................... 57
Розвиток недержавних організацій соціальної сфер.............................................................................. 60
Соціальна робота як навчальна дисципліна: ВНЗ із спеціальністю «соціальна робота»................... 64
Компетенції та ролі соціального працівника.......................................................................................... 68
Професійна та фахова підготовка інвалідів в Україні........................................................................... 72
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА ................................................................................................................... 85
ДОДАТОК 1. Закон України «Про соціальні послуги»............................................................................................. 87
ДОДАТОК 2. Закон України «Про благодійництво та благодійні організації».................................................... 93
ДОДАТОК 3. Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».................................100
ДОДАТОК 4. Типове положення про територіальний центр надання соціальних послуг ...............................112
ДОДАТОК 5. Постанова «Про затвердження Державної програми розвитку системи реабілітації
та трудової зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями,
психічними захворюваннями та розумовою відсталістю на період до 2011 року № 716»............................123
ДОДАТОК 6. Державна програма розвитку системи реабілітації та трудової зайнятості осіб
з обмеженими фізичними можливостями, психічними захворюваннями
та розумовою відсталістю на період до 2011 року................................................................................................124
ДОДАТОК 7. Постанова «Про затвердження Положення
про індивідуальну програму реабілітації інваліда».......................................................................................132
ДОДАТОК 8. Розпорядження «Про схвалення Концепції Загальнодержавної програми
«Національний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів
та розвитку системи реабілітації інвалідів» на період до 2020 року»................................................................133
ДОДАТОК 9. Постанова «Про затвердження Порядку надання інвалідам
та дітям-інвалідам реабілітаційних послуг»...........................................................................................................135
ДОДАТОК 10. Постанова «Про затвердження Державної типової програми реабілітації інвалідів»............137
ДОДАТОК 11. Наказ «Про затвердження Типового положення
про центр соціальної реабілітації дітей-інвалідів»................................................................................................139
ДОДАТОК 12. Наказ «Про затвердження типових положень про реабілітаційну установу
змішаного типу для інвалідів і дітей-інвалідів з розумовою відсталістю
і про установу постійного та тимчасового перебування інвалідів з розумовою відсталістю»......................144
3
4. ДОДАТОК 13. Про затвердження Типового положення про центр професійної реабілітації інвалідів.........148
ДОДАТОК 14. Про затвердження Типового положення
про центр соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями..........155
ДОДАТОК 15. Про затвердження Типового положення про центр соціально-психологічної допомоги......157
ДОДАТОК 16. Про затвердження Типового положення про соціальний центр матері та дитини..................160
ДОДАТОК 17. Державні та недержавні органи реабілітації інвалідів.................................................................163
ДОДАТОК 18. Довідник центрів соціальної реабілітації дітей-інвалідів
системи органів праці та соціального захисту населення....................................................................................230
4
5. СОЦІАЛЬНІ ПОСЛУГИ ДЛЯ ІНВАЛІДІВ:
ПОНЯТТЯ ТА ЗАКОНОДАВЧЕ РЕГУЛЮВАННЯ
Конвенція про права інвалідів
Основним міжнародним документом, який визначає умови дотримання соціальних прав
та свобод інвалідів є Конвенція про права інвалідів, ратифікована 16 грудня 2009 р. (дата набуття
чинності для України: 6 березня 2010 р.). У ній закладено найважливіші демократичні принципи
і свободи людей, що мають інвалідність. Наведено також заходи з покращення якості життя з
боку держав-учасниць, що ратифікували Конвенцію про права інвалідів, та структур, що надають
соціальні послуги інвалідам. Згідно з Конвенцією, держава, зокрема Україна, повинна заохо-
чувати та підтримувати діяльність, яка пов’язана з наданням соціальних, медичних, реабілі-
таційних, педагогічних та інших послуг інвалідам, гарантувати основоположні принципи дотри-
мання прав людини. Наприклад, виконання просвітно-виховної роботи серед населення, що пе-
редбачає, поміж іншим, «підвищувати освіченість усього суспільства, зокрема на рівні сім’ї, у
питаннях інвалідності й зміцнювати повагу до прав і гідності інвалідів; вести боротьбу зі
стереотипами, забобонами та шкідливими звичаями стосовно інвалідів, зокрема на ґрунті ста-
тевої належності й віку, в усіх сферах життя; пропагувати потенціал і внесок інвалідів,
розгортання та ведення ефективних суспільно-просвітних кампаній, покликаних: виховувати
сприйнятливість до прав інвалідів; заохочувати позитивні уявлення про інвалідів і глибше ро-
зуміння їх суспільством; сприяти визнанню навичок, достоїнств і здібностей інвалідів, а також
їхнього внеску на робочому місці та на ринку праці; виховання на всіх рівнях системи освіти,
зокрема в усіх дітей від раннього віку, шанобливого ставлення до прав інвалідів; спонукання всіх
органів масової інформації до такого зображення інвалідів, яке узгоджується з метою цієї Кон-
венції; просування виховно-ознайомлювальних програм, присвячених інвалідам та їхнім правам».
Щоб надати неповносправним можливість бути незалежними, брати активну участь у су-
спільному житті, держави-учасниці вживають належних заходів для забезпечення інвалідам до-
ступу нарівні з іншими до транспорту, інформації та зв’язку, зокрема інформаційно-кому-
нікаційних технологій і систем, а також до інших об’єктів і послуг, відкритих або таких, що
надаються населенню, як у міських, так і в сільських районах. Ці заходи, які охоплюють вияв-
лення й усунення перепон та бар’єрів, що перешкоджають доступності, мають поширюватися на
будинки, дороги, транспорт й інші внутрішні та зовнішні об’єкти, зокрема школи, житлові бу-
динки, медичні установи та робочі місця; на інформаційні, комунікаційні та інші служби, зок-
рема електронні служби та екстрені служби. Вживають також належних заходів для того, щоб:
розробляти мінімальні стандарти й керівні орієнтири, що передбачають доступність об’єктів і
послуг, відкритих або таких, які надаються населенню, уводити їх у дію та стежити за їх до-
триманням; забезпечувати, щоб приватні підприємства, які пропонують об’єкти й послуги,
відкриті або такі, що надаються населенню, ураховували всі аспекти доступності для інвалідів;
організовувати для всіх залучених сторін інструктаж з проблем доступності, на які натрапляють
інваліди; оснащувати будинки та інші об’єкти, відкриті для населення, знаками, виконаними
абеткою Брайля у формі, що легко читається і є зрозумілою; надавати різні види послуг поміч-
ників і посередників, зокрема провідників, читців і професійних сурдоперекладачів, для полег-
шення доступності будинків та інших об’єктів, відкритих для населення; розвивати інші належні
форми надання інвалідам допомоги та підтримки, що забезпечують їм доступ до інформації;
заохочувати доступ інвалідів до нових інформаційно-комунікаційних технологій і систем,
зокрема Інтернету; заохочувати проектування, розробку, виробництво й поширення первісно до-
ступних інформаційно-комунікаційних технологій і систем, так щоб доступність цих технологій і
систем досягалася за мінімальних витрат.
Держави-учасниці вживають, зокрема за підтримки з боку інших інвалідів, ефективних і
належних заходів для того, щоб надати інвалідам можливість досягнути й зберегти максимальну
незалежність, повні фізичні, розумові, соціальні та професійні здібності і долучення до всіх ас-
5
6. пектів життя. Із цією метою держави-учасниці організовують, зміцнюють та розширюють комп-
лексні абілітаційні та реабілітаційні послуги й програми, особливо у сфері охорони здоров’я,
зайнятості, освіти й соціального обслуговування.
Отже, щоб ці послуги та програми були реалізовані якомога раніше й ґрунтувалися на
багатопрофільній оцінці потреб і сильних сторін індивіда, сприяли залученню й уведенню до
місцевої спільноти й до всіх аспектів життя суспільства, мали добровільний характер і були
доступні для інвалідів якомога ближче до місць їхнього безпосереднього проживання, зокрема в
сільських районах, держави-учасниці заохочують розвиток початкового й подальшого навчання
спеціалістів і персоналу, які працюють у сфері абілітаційних і реабілітаційних послуг. До того ж,
заохочують використовувати допоміжні пристрої і технології, що стосуються абілітації й реа-
білітації та призначені для інвалідів.
Держави-учасниці визнають право інвалідів на працю нарівні з іншими. Це передбачає
право на отримання можливості заробляти собі на життя працею, яку інвалід сам вибрав чи на
яку він добровільно погодився, в умовах, коли ринок праці та виробниче середовище є відкри-
тими, інклюзивними та доступними для інвалідів. Держави-учасниці забезпечують і заохочують
реалізацію права на працю, зокрема для тих осіб, які одержали інвалідність під час трудової
діяльності, шляхом ужиття, зокрема в законодавчому порядку, належних заходів, спрямованих
на: заборону дискримінації за ознакою інвалідності щодо всіх питань, які стосуються всіх форм
зайнятості, зокрема умов прийому на роботу, наймання та зайнятості, збереження роботи, про-
сування по службі та безпечних і здорових умов праці; захист прав інвалідів нарівні з іншими на
справедливі та сприятливі умови праці, зокрема рівні можливості й рівну винагороду за працю
рівної цінності, безпечні та здорові умови праці, зокрема захист від домагань, та задоволення
скарг; забезпечення того, щоб інваліди могли здійснювати свої трудові й профспілкові права
нарівні з іншими; надання інвалідам можливості для ефективного доступу до загальних програм
технічної та професійної орієнтації, служб працевлаштування та професійного й безперервного
навчання; розширення на ринку праці можливостей для працевлаштування інвалідів та про-
сування їх по службі, а також надання допомоги в пошуку, отриманні, збереженні та відновленні
роботи; розширення можливостей для індивідуальної трудової діяльності, підприємництва, роз-
витку кооперативів й організації власної справи; наймання інвалідів у державному секторі;
стимулювання наймання інвалідів у приватному секторі за допомогою належних стратегій і
заходів, які можуть вміщати програми позитивних дій, стимули та інші заходи; забезпечення
інвалідам розумного пристосування робочого місця; заохочення набуття інвалідами досвіду
роботи в умовах відкритого ринку праці; заохочення програм професійної та кваліфікаційної
реабілітації, збереження робочих місць і повернення на роботу для інвалідів. Держави-учасниці
забезпечують, щоб інвалідів не утримували в рабстві чи в підневільному становищі, щоб вони
були захищені нарівні з іншими від примусової чи обов’язкової праці.
Держави-учасниці визнають право інвалідів на достатній життєвий рівень для них самих
та їхніх сімей, що охоплює достатнє харчування, одяг та житло, і на безперервне поліпшення
умов життя, й уживають належних заходів для забезпечення та заохочення реалізації цього права
без дискримінації за ознакою інвалідності.
Держави-учасниці визнають право інвалідів на соціальний захист і на користування цим
правом без дискримінації за ознакою інвалідності й уживають належних заходів для забез-
печення та заохочення реалізації цього права, зокрема заходів: із забезпечення інвалідам рівного
доступу до отримання чистої води та із забезпечення доступу до належних і фінансово доступних
послуг, пристроїв та іншої допомоги для задоволення потреб, пов’язаних з інвалідністю; із
забезпечення інвалідам, зокрема жінкам, дівчатам і людям похилого віку з інвалідністю, доступу
до програм соціального захисту й програм скорочення масштабів убогості; із забезпечення ін-
валідам та їхнім сім’ям, що живуть в умовах убогості, доступу до державної допомоги з метою
покриття витрат, пов’язаних з інвалідністю, зокрема належного навчання, консультування, фі-
нансової допомоги та тимчасового патронажного догляду; із забезпечення інвалідам доступу до
програм державного житла, до пенсійних допомоги та програм.
6
7. Отже, прийняття і ратифікація Україною Конвенції з прав інвалідів сприяють усебічному
розвитку підтримки та дотримання прав інвалідів, а також визнанню особливих потреб людей-
інвалідів. У Конвенції закладено основоположні принципи роботи та підтримки і самих людей з
обмеженими можливостями, і тих, які безпосередньо надають їм допомогу.
Законодавче визначення понять «інвалід», «інвалідність»
Згідно із статистичними даними, 10% від усіх жителів мають функціональні обмеження.
Відповідно до офіційної статистики, в Україні налічується близько 2,6 млн осіб з інвалідністю,
тобто 5-6% від загальної кількості людей. Така різниця поки що не має чіткого пояснення, але,
на думку експертів, це зумовлено тим, що в різних країнах встановлені різні умови набуття
статусу інвалідів, про які йтиметься далі, а також існують проблеми з обліком людей із фі-
зичними вадами, пов’язані з проведенням медико-соціальних експертиз, зокрема в Україні. В
останнє десятиріччя в Україні кількість людей з інвалідністю регулярно зростає. Це свідчить про
актуальність цього питання і змушує спрямувати зусилля на вирішення проблеми інвалідності, як
це роблять економічно розвинені країни.
Серед науковців проблематиці «інвалідів» та «інвалідності» приділяють значну увагу
Є. І. Холостова, яка описує теоретичні основи соціальної реабілітації та моделі інвалідності,
А. Й. Капська, А. Г. Шевцов, який публікує статті, присвячені працевлаштуванню людей з особ-
ливими потребами та різним видам реабілітації.
Термін «інвалід» походить від латинського кореня valid (дійсний, повноцінний, могутній)
і буквально означає «непридатний». Таке визначення є не зовсім етичним та справедливим для
визначення цієї групи клієнтів, хоча сучасні науковці застосовують це визначення дуже часто. В
українському законодавстві також часто трапляється саме таке визначення, що має деяку міру
формальності і пояснюється у визначенні понять у загальних положеннях Закону України «Про
реабілітацію інвалідів в Україні».
Відповідно до Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» інвалід – це особа зі
стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або
вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормаль-
ної життєдіяльності, викликає в особи потребу в соціальній допомозі і посиленому соціальному
захисті, а також виконання з боку держави відповідних заходів для забезпечення її законодавчо
визначених прав.
Відповідно інвалідність – міра втрати здоров’я та обмеження життєдіяльності, що пере-
шкоджає або позбавляє конкретну особу здатності чи можливості здійснювати діяльність у
спосіб та в межах, що вважаються для особи нормальними залежно від вікових, статевих,
соціальних і культурних факторів. Проте немає універсального для всіх країн або континентів
визначення «інвалід» та «інвалідність». Натомість у науковій літературі вітчизняних та
зарубіжних дослідників зустрічаємо такі визначення: люди з особливими потребами, «особи з
обмеженими можливостями», «люди з обмеженими фізичними властивостями», «неповносправні
люди», «особи з відхиленнями розвитку», «люди з функціональними обмеженнями», «люди з
особливими потребами».
У Декларації про права інвалідів від 9 грудня 1975 р. міститься визначення: «інвалід» –
будь-яка особа, яка не може самостійно забезпечити повністю або частково потреби нормаль-
ного особистого і/або соціального життя через вроджену чи набуту ваду, його/її фізичні або
розумові здібності. Варто акцентувати увагу на тому, що термін «інвалідність» передбачає чи-
мало різноманітних функціональних обмежень, що можуть виникати внаслідок фізичних, розу-
мових або сенсорних (сприймальних) дефектів, стану здоров’я або психічних захворювань. Такі
дефекти, стани або захворювання за своїм характером можуть бути постійними чи тимчасовими.
У російському підручнику з основ реабілітації інвалідів зазначено: «інвалід – це особа,
яка потребує соціального захисту внаслідок обмежень життєдіяльності, пов’язаних з порушен-
ням здоров’я, що призводить до повної чи часткової втрати можливості здійснювати самооб-
слуговування, навчання, трудову діяльність, пересування, орієнтацію, узагальнення, контроль за
7
8. своїми діями». У Конвенції про права інвалідів до людей віднесено тих, хто має стійкі фізичні,
розумові, інтелектуальні чи сенсорні порушення, які заважають їхній повній і дієвій участі в жит-
ті суспільства.
З більшості наведених визначень та тверджень можемо зробити узагальнення, що інва-
лідність – це обмеження чи відсутність здатності здійснювати ту чи іншу діяльність так чи в
таких межах, які вважаються нормальними для людського здоров’я. Як наслідок, виникає
потреба допомогти людям цієї категорії. Передусім, згадаємо про моделі інвалідності – підходи
до співвідношення інваліда та суспільства, які певною мірою формально демонструють складові
та межі реабілітації інвалідів.
Аналіз наявних моделей інвалідності в рамках дослідження показав, що єдиної класифіка-
ції моделей інвалідності серед науковців немає. Найбільш повний перелік моделей з тих, що бу-
ли опрацьовані, подає А. Е. Думбаєв, згідно з яким є чотири концептуальні моделі інвалідності:
1. Моральна (релігійна) модель.
2. Медична модель:
- класична медична модель;
- реабілітаційна модель, або модель функціональної обмеженості;
3. Економічна модель.
4. Соціальна модель:
- матеріалістична модель;
- модель незалежного життя;
- модель Нandicap;
- концепція меншості;
- психосоціальна модель;
- культурна модель;
- модель людського різноманіття.
5. «Найновіша» парадигма інвалідності.
Описуючи моделі інвалідності, автор цієї класифікації хоче охопити всі наявні моделі, а
також дає можливість простежити історичні етапи ставлення суспільства та держави до проб-
леми інвалідності. Відповідно до такої класифікації інші сучасні моделі інвалідності є певними
модифікаціями чи варіантами запропонованих. Для подальшого визначення моделей, які є
найсуттєвішими із позиції соціальної роботи, коротко оглянемо кожну з моделей.
Моральна (релігійна) модель інвалідності. Сьогодні майже не використовується і розгля-
дається як застаріла. Відповідно до неї, інвалідність – це релігійне покарання і відторгнення
людини від суспільства.
Медична модель, за А. Е. Думбаєвим, має три можливі варіанти:
1) класична медична модель – розглядає інвалідність як некомпетентність, нездатність
відповідати за себе, нездатність працювати. Згідно з нею, людина з функціональними обме-
женнями потребує нагляду і тому відмінністю моделі є створення спеціально пристосованих та
ізольованих інтернатів і корекційних шкіл. Модель також називають адміністративною;
2) реабілітаційна медична модель (модель функціонального обмеження) – розглядає
потребу медичного втручання та реабілітації хворого з «ненормальним» тілом або психікою, які
потребують відповідного лікування. Для цього створюють спеціальні інститути, такі як служби
зайнятості та реабілітаційні центри. Модель вирізняється тим, що держава замість пристосу-
вання соціальних інститутів та середовища до потреб усіх людей, зокрема людей з особливими
потребами, визначає останніх у спеціально створений паралельний простір. Суть реабілітаційної
моделі полягає в пристосуванні людини з обмеженими можливостями до середовища. У країнах
з такими моделями (переважно країни СНД) людей з обмеженими можливостями поділяють на
пенсіонерів, котрі не працюють, та людей, які займають «спеціальні» робочі місця для інвалідів,
що характеризуються низькою оплатою;
8
9. 3) економічна медична модель – людей з обмеженими можливостями розглядає як
фізично або психічно хворих, тому й економічно невигідних. Модель чітко виражена в країнах,
де людина через медичну систему визнається непрацездатною, при цьому якщо людина має
стійкі порушення здоров’я але здатна працювати, інвалідність може бути знята.
Соціальну модель інвалідності розглянуто як найактуальнішу з погляду соціальної
роботи. Вона виникла та розвивалась як спроба знайти альтернативу панівній медичній моделі.
На відміну від медичної моделі, яка за основну мету має змінити та пристосувати людину з
обмеженими можливостями, соціальна – наголошує на необхідності зміни та пристосування
суспільства.
У межах соціальної моделі розвивається багато моделей інвалідності, які також описують
українські дослідники. Значного впливу серед соціальних моделей інвалідності в Європі та США
набула британська модель незалежного життя (англ. independent living), що базується на закритті
мереж спеціалізованих інтернатів для людей з особливими потребами, і на розвиток різно-
манітних форм обслуговування і підтримки за місцем проживання людини.
Британська модель інвалідності розвинулась під впливом теорії нормалізації, яка визначає
нормальні умови життя людей з особливими потребами, а саме: наявність власного житла,
освіта, працевлаштування, дозвілля, можливість користуватись різними соціальними благами на
рівні з іншими членами суспільства, навички самообслуговування та спілкування. Внаслідок
критики терміна «інвалід», що буквально означає «той, що вийшов із ладу», останнє поступово
виходить з ужитку соціальних працівників Європи та виникає новий термін Handicap (англ. Hand
in cap), що дослівно означає «рука в капелюсі». «Автор цієї концепції Ф. Вуд побудував свою
модель на простому твердженні: «Інвалідом опиняється будь-яка людина, перед якою постають
перепони, обмеження, заважаючи йому нормально діяти, в результаті чого він потрапляє в
соціально невигідне становище». Функції соціального працівника, відповідно до цієї моделі,
полягають у супроводі особистості, допомозі в отриманні інформації, захисті прав, лобіюванні
доступності транспорту, популяризації зміни негативного ставлення середовища, допомозі
доступу до закладів тощо. У межах цієї моделі можна простежити низку ролей соціального
працівника, що якісно відрізняються одна від одної: консультант, адвокат, керівник, служба
супроводу, науковець.
У контексті соціальної моделі інвалідності слід виділити також модель меншості, що
розглядає людей з інвалідністю як пригноблену меншість (англ. oppressed minority), яка не од-
наковою мірою має доступ до всіх сфер суспільного життя через фізичні, економічні, соціальні
бар’єри, такі як: недоступність публічних місць для неповносправних, транспорту, складність
працевлаштування, що є наслідком соціальних установок суспільства та дискримінаційних
чинників.
Т. В. Семигіна та Є. І. Холостова виділяють чотири моделі інвалідності:
1) медична модель, в якій інвалідність розглядається як фізіологічна, психологічна,
анатомічна неспроможність чи вада, що призводить певною мірою до непрацездатності і по-
требує визначення групи інвалідності; згідно з медичною моделлю «інвалідність» ототожнюють
із поняттям «непрацездатність»;
2) соціальна модель, у якій інвалідність розглядають як обмеження життєдіяльності, що
спричинені переважно середовищем, непристосованим до її обмежених можливостей;
3) політико-правова модель, у якій інвалідність – це обмеженість доступу та участі в усіх
аспектах життя суспільства на противагу іншим людям; вирішення проблеми інвалідності по-
літико-правова модель розглядає комплексно, починаючи від законодавчо закріплених прав для
цієї групи людей і закінчуючи зміною суспільної свідомості в питаннях інвалідності та розвит-
ком належної для людей з обмеженими можливостями соціальної інфраструктури;
4) модель культурного плюралізму, яка розглядає інвалідність із позицій рівності у правах
людей незалежно від їх відмінностей (на зразок традицій, культурних відмінностей).
Окрім моделей, визначених у попередній класифікації, А. К. Базиленко називає також
економічну модель, що вбачає суть проблеми інвалідності у сприйнятті інвалідів як неповноцінних
9
10. членів суспільства, які не можуть працювати нарівні із здоровими людьми, та модель функ-
ціональної обмеженості, що пояснює небажання функціонально здорових людей об’єднуватись з
інвалідами у зв’язку з їх непродуктивністю. Натомість соціальна модель та модель культурного
плюралізму протиставляються медичній, економічній та моделі функціональної обмеженості як
прогресивніші в напрямку гармонізації стосунків людини-інваліда та суспільства.
Отже, в науковій літературі, присвяченій проблемі інвалідів та інвалідності, відзначено
тенденцію, згідно з якою соціальну модель інвалідності протиставлено медичній і її критикують
як «застарілу» й неетичну, а соціальну пропагують як нову та прогресивну.
Упродовж останніх десятиріч у світі відбулися суттєві зміни у ставленні до інвалідів. Ос-
новою цих змін є визнання права інвалідів на повноцінне життя в суспільстві та створення дер-
жавами реальних умов для реабілітації і соціальної інтеграції інвалідів.
Інвалідність є соціальним явищем, уникнути якого не може жодне суспільство. В усьому
світі ті чи інші можливості обмежено приблизно в кожної десятої людини. З них майже 470 млн осіб
працездатного віку. Ці дані красномовно свідчать про масштабність та глобальний характер проб-
леми інвалідності.
Масштаби інвалідності залежать від низки чинників, таких, наприклад, як здоров’я нації,
розвиток системи охорони здоров’я, соціально-економічний розвиток, стан екологічної культури,
політичні чинники (участь у війнах та військових конфліктах) тощо. Наявність проблем у тих чи
інших сферах забезпечення життєдіяльності суспільства та наявність різноманітних катаклізмів
(екологічних, воєнних, природних тощо) також суттєво впливає на збільшення чисельності ін-
валідів. Кожен 18-й громадянин України – інвалід, тобто людина, яка потребує допомоги та під-
тримки від держави не лише у грошовому еквіваленті, а й щодо особливого планування житла,
облаштування під’їздів, громадського транспорту, забезпечення технічними та іншими засобами
реабілітації та виробами медичного призначення, сприяння у здобутті освіти, професійних знань,
працевлаштування, медичних і культурних послуг.
Сьогодні інваліди належать до найбільш соціально незахищених категорій населення. У
світовій практиці за останні 20 років відбулися корінні зміни в поглядах і підходах до вирішення
проблем інвалідів. Якщо раніше їх основу становили здебільшого мотиви милосердя до інва-
лідів, то нині – стан дотримання їхніх прав.
Державна політика стосовно інвалідів має за мету: по-перше, забезпечити їхні права на
максимальну участь в економічному і соціальному житті суспільства, особливо стимулювати їх
працевлаштування та участь на ринку праці; по-друге, забезпечити гарантований дохід, так, щоб
люди з інвалідністю мали змогу жити гідно.
Україна провадить послідовну політику переходу від медичної до соціальної моделі інва-
лідності; створення умов для інтеграції інвалідів до активного суспільного життя; підвищення
державних гарантій у досягненні вищих соціальних стандартів у матеріальному забезпеченні
інвалідів; створення безперешкодного середовища для інвалідів; забезпечення активної взаємодії
державних органів та громадських організацій інвалідів у розв’язанні проблем інвалідів.
Програми щодо соціального захисту інвалідів віднесено до пріоритетних державних про-
грам, а видатки на їх виконання віднесено до захищених статей Держбюджету України.
Наразі в Україні у сфері соціального захисту інвалідів досить багато невирішених проблем.
Ці проблеми умовно розділяють на шість складових:
• забезпечення пенсійних і соціальних виплат інвалідам у розмірах, які гарантували б їм
гідне життя;
• здобуття гідної освіти в рамках інтегрованих форм навчання;
• забезпечення можливості безперешкодного отримання реабілітаційних послуг за міс-
цем проживання інваліда;
• можливість трудової діяльності без дискримінації у процесі працевлаштування та по-
дальшої роботи;
• реформування стаціонарних установ для інвалідів і переведення фінансування на створення
допоміжних служб, які дозволяють людям з інвалідністю жити без відриву від «соціуму»;
10
11. • забезпечення створення доступного середовища для вільного пересування інвалідів і
безперешкодної комунікації.
Крім того, чинне законодавство України розглядає інвалідність переважно як соціальну
проблему, не гарантуючи відсутності обмежень їхніх основних прав – на працевлаштування та
зайнятість, освіту, реабілітацію, доступність архітектурної та транспортної інфраструктури, до-
ступ до інформації. Перехід України від наявної моделі соціального захисту інвалідів, що розгля-
дає інвалідність переважно як соціальну проблему, до моделі, яка ґрунтується на забезпеченні
прав інвалідів та захисті їх від дискримінації, пов’язаний із правовим, інформаційним, еконо-
мічним, соціальним, кадровим та фінансовим забезпеченням відповідних заходів.
Потреби людей з інвалідністю
Як і будь-яка людина в суспільстві, люди з функціональними обмеженнями мають по-
треби, щоправда, специфічні, з уваги на певні фізичні чи психічні обмеження. Знання цих спе-
цифічних потреб є обов’язковою передумовою надання соціальних послуг.
Виділяють такі типові «особливі» потреби інвалідів у:
– відновленні (компенсації) порушених здібностей до різних видів діяльності;
– пересуванні;
– спілкуванні;
– вільному доступі до об’єктів соціально-побутової, культурної та в інших сферах;
– можливості здобувати знання;
– працевлаштуванні;
– комфортних побутових умовах;
– соціально-психологічній адаптації;
– матеріальній підтримці.
Задоволення перерахованих потреб – обов’язкова умова успішності всіх інтеграційних
заходів стосовно інвалідів. У соціально-психологічному сенсі інвалідність ставить перед люди-
ною безліч проблем, тому потрібно особливо виділити соціально-психологічні аспекти осіб з об-
меженими можливостями. Внаслідок цього інваліди стають особливою соціально-демографіч-
ною групою. У них низький рівень доходу, невисока можливість здобуття освіти (за статисти-
кою, серед молодих інвалідів багато осіб з неповною середньою, середньою загальною та вищою
освітою). Більшає труднощів, пов’язаних з участю цих людей у виробничій діяльності, небагато
інвалідів працює. Свої сім’ї мають одиниці. У більшості спостерігаємо відсутність інтересу до
життя і бажання провадити громадську діяльність. Соціальної адаптації не буде досягнуто, поки
суспільство не усвідомить правильності цієї ідеї. Потрібен перехід від сегрегованих видів до-
помоги інвалідам (у вигляді спеціальних медико-навчальних та виробничих установ) до більш
якісним методів, що дозволяє людям перебувати в потоці суспільного життя.
Взаємини інвалідів та здорових – найпотужніший чинник адаптаційного процесу. Як по-
казує зарубіжний та вітчизняний досвід, інваліди нерідко, навіть маючи всі потенційні можли-
вості брати активну участь у житті суспільства, не можуть їх реалізувати тому, що інші співгро-
мадяни не хочуть спілкуватися з ними, підприємці побоюються брати на роботу інваліда, причо-
му часто через усталені негативні стереотипи. Тому організаційні заходи із соціальної адаптації,
не підготовані із психологічного боку, можуть виявитися неефективними. У підсумку нечислен-
них досліджень із цього питання виявлено, що: представники різних верств населення загалом
визнають (97%), що існують слабкі та малозахищені групи, які потребують допомоги суспіль-
ства, і тільки 3% опитаних говорили, що під час надання соціальної допомоги нікому не потрібно
віддавати перевагу. Щодо питання пріоритетності допомоги деяким групам людей, то думки
розподілилися так: понад 50% громадян вважають, що найбільше її потребують діти-інваліди, за
ними – літні люди, що живуть у будинках для людей похилого віку (47,3% опитаних), діти-
сироти (46,4%), дорослі інваліди (26,3%), чорнобильці (20,9%), матері-одиночки (18,2%), бага-
тодітні сім’ї (15,5%), біженці, алкоголіки, бомжі, наркомани (по 10%), ветерани ВВВ (6,4%).
11
12. Ідею соціальної адаптації інвалідів на словах підтримує більшість, однак поглиблені ви-
вчення виявили складність і неоднозначність ставлення здорових до хворих. Це ставлення можна
назвати амбівалентним: з одного боку, інвалідів сприймають як гірших, з іншого – як позбав-
лених багатьох можливостей. Це породжує і неприйняття нездорових співгромадян рештою
членів суспільства, і співчуття до них, але загалом простежується неготовність багатьох здорових
тісно контактувати з інвалідами чи створювати умови, за яких інваліди могли б реалізовувати свої
можливості нарівні з усіма. В основі взаємовідносин інвалідів та здорових людей лежить відповідаль-
ність за ці взаємини обох сторін. Тому слід відзначити, що інваліди в цих взаєминах займають не
зовсім прийнятну позицію. Багатьом із них не вистачає соціальних навичок, уміння висловитися,
чи то у спілкуванні з колегами, знайомими, чи адміністрацією, роботодавцями. Інваліди далеко
не завжди можуть вловити нюанси людських відносин, сприймають інших людей дещо загально,
оцінюючи їх лише за деякими моральними рисами – до прикладу, доброта, чуйність тощо. Не
цілком гармонійно складаються і взаємини між інвалідами. Належність до групи людей з
обмеженими можливостями не означає, що інші члени цієї групи будуть налаштовані до нього
відповідно. Досвід роботи громадських організацій інвалідів показує, що інваліди вважають за
краще об’єднуватися з людьми, які мають ідентичні захворювання, і негативно ставляться до
інших. Одним із головних показників соціально-психологічної адаптації осіб з обмеженими мож-
ливостями є їх ставлення до власного життя. Майже половина інвалідів (за результатами спеці-
альних соціологічних досліджень) оцінює рівень свого життя незадовільно (в основному, це ін-
валіди І групи).
Близько третини інвалідів (в основному ІІ і ІІІ груп) характеризують своє життя як цілком
прийнятне. Причому поняття «задоволеність–незадоволеність життям» часто зводиться до пога-
ного або стабільного матеріального становища інваліда. Що нижчі доходи інваліда, то песиміс-
тичніші його погляди на своє життя. Одним із чинників ставлення до життя є оцінювання інва-
лідом стану свого здоров’я. За результатами досліджень, більшість опитаних визнає рівень свого
життя низьким, лише 3,8% оцінили як добре.
Важливим елементом психологічного самопочуття і соціальної адаптації осіб з обмеже-
ними можливостями є їх самосприйняття.
Найбільш проблемною в соціально-психологічному сенсі є група, де спостерігається поєд-
нання різних несприятливих показників (низької самооцінки, настороженості до навколишніх,
незадоволеності життям тощо). До цієї групи входять люди з поганим фінансовим становищем і
які проживають у незадовільних житлових умовах, самотні інваліди, інваліди ІІІ групи, особливо
безробітні, інваліди від дитинства (зокрема хворі на ДЦП).
У людей із церебральним паралічем поряд із порушенням рухових функцій спостеріга-
ються відхилення в емоційно-вольовій сфері, поведінці, інтелекті. Емоційно-вольові порушення
виявляються в підвищеній збудливості, надмірній чутливості, неспокої (або млявості), метушли-
вості (або пасивності), зайвій розгальмованості (або безініціативності). Хворі на ДЦП – інваліди
з дитинства, а це означає, що вони не могли повноцінно соціально розвиватися, оскільки їхні
контакти з навколишнім світом вкрай обмежені.
Зазвичай дитина з дитячим паралічем не має можливості пройти всі цикли соціалізації,
процес її дорослішання затримується. А все тому, що дорослі не забезпечують належної соці-
ально-психологічної адаптації такій дитині. Внаслідок цього упродовж усього життя дитина є
інфантильною, залежною від інших, пасивною, комфортно почувається лише з близькими
людьми. Соціальним наслідком цієї ситуації є відокремлення від суспільства інвалідів як соці-
ально-демографічної групи. Дослідження, які 1997 р. здійснив Ярославський центр соціально-
психологічної, трудової та творчої реабілітації інвалідів за підтримки центру профорієнтації
«Ресурс», засвідчили, що понад усе відчувають невпевненість у своїх силах та усвідомлюють
непотрібність суспільству особи, які страждають на ДЦП. Рівень доходу в них нижчий, ніж у
людей з іншими захворюваннями, зрештою, як і можливості здобуття освіти. Небагато з них
працюють і створюють сім’ї, у більшості немає бажання займатися будь-якою корисною ді-
яльністю. Як показує небагатий поки вітчизняний досвід, інваліди з ДЦП, навіть маючи бажання
12
13. і можливість брати участь у житті суспільства, не можуть їх реалізувати через негативне став-
лення до них оточення, при цьому найбільш негативно налаштована молодь (для цієї категорії
молодих інвалідів, які мають видимий дефект, контакт зі здоровими однолітками особливо
ускладнений). Мусимо сказати про те, як самі молоді інваліди, які страждають на дитячий
параліч, ставляться до можливості особистої активної участі у громадському житті. На запитання
анкети «На Вашу думку, чи повинні інваліди жити, вчитися і працювати серед здорових або ж
вони повинні жити окремо, у спеціальних установах?» відповіли всі опитані, що свідчить про
актуальність питання. Серед противників інтеграції (43%) ті молоді люди, які часто стикалися із
зневагою довколишніх. Їхня думка така: «Здорові люди все одно не зрозуміють інвалідів».
Отож можна зробити висновок, що хоча в Україні і проводиться активна робота з надання
соціальних послуг інвалідам, все ж таки реалізація та задоволення їхніх специфічних потреб є
актуальними. Найбільше це стосується задоволення матеріальних потреб, підвищення матеріаль-
ного становища до належного достатнього рівня, підтримки та сприяння функціональним і
фізіологічним потребам, потребам у спілкуванні та прийнятті з боку суспільства, соціальному
супроводі в багатьох сферах життя (підтримка у покращенні самосприйняття, самооцінки, су-
провід до відповідних установ, до яких звертаються інваліди, захист їхніх прав та інтересів),
забезпечення безперешкодного доступу до всіх закладів соціального та громадського призна-
чення. Нагальними й актуальними також є потреби сімей, у яких виховуються чи живуть люди з
функціональними обмеженнями. Вони також потребують соціальної та психологічної підтримки.
Комплекс потреб людей із функціональними обмеженнями зумовлює впровадження та реалі-
зацію соціальних послуг, які спрямовані на їх задоволення.
Система соціального захисту інвалідів
Згідно із Законом «Про соціальні послуги», соціальні послуги – це комплекс заходів,
спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих об-
ставинах та потребують сторонньої допомоги, аби поліпшити чи відтворити їх життєдіяльність,
сприяти соціальній адаптації та поверненню до повноцінного життя.
У законі зазначено, що можуть надаватися, зокрема, такі види послуг:
– соціально-побутові – забезпечення продуктами харчування, м’яким та твердим інвен-
тарем, гарячим харчуванням, транспортними послугами, засобами малої механізації; здійснення
соціально-побутового патронажу, виклик лікаря, придбання та доставка медикаментів тощо;
– психологічні – надання консультацій з питань психічного здоров’я та поліпшення вза-
ємин з довколишнім соціальним середовищем, застосування психодіагностики, спрямованої на
вивчення соціально-психологічних характеристик особистості, з метою її психологічної корекції
або психологічної реабілітації, надання методичних порад;
– соціально-педагогічні – виявлення та сприяння розвитку різнобічних інтересів і потреб
осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, організація індивідуального навчального,
виховного та корекційного процесів, дозвілля, спортивно-оздоровчої, технічної та художньої
діяльності тощо, а також залучення до роботи різноманітних закладів, громадських організацій,
зацікавлених осіб. Одним із видів таких послуг, досить інноваційним у роботі з інвалідами (зде-
більшого дітьми), є метод арт-терапії, який часто використовують у соціальних службах для ро-
боти з клієнтами.
– соціально-медичні – консультації щодо запобігання виникненню та розвитку можливих
органічних розладів особи, збереження, підтримки й охорони її здоров’я, здійснення профі-
лактичних, лікувально-оздоровчих заходів, працетерапія;
– соціально-економічні – задоволення матеріальних інтересів і потреб осіб, які перебу-
вають у складних життєвих обставинах, що реалізуються у формі надання натуральної чи гро-
шової допомоги, а також допомоги у вигляді одноразових компенсацій;
– юридичні – надання консультацій з питань чинного законодавства;
– інформаційні послуги – надання інформації, потрібної для вирішення складної життєвої
ситуації (довідкові послуги); поширення просвітницьких та культурно-освітніх знань (просвіт-
ницькі послуги); поширення об’єктивної інформації про споживчі властивості та види соціаль-
13
14. них послуг, формування певних уявлень і ставлення суспільства до соціальних проблем (реклам-
но-пропагандистські послуги);
– інші соціальні послуги.
При цьому перелік соціальних послуг, опис їхнього змісту та якості мають бути зазначені
в Державному класифікаторі соціальних стандартів та нормативів, який затверджує Кабінет Мі-
ністрів України.
Соціальні послуги надаються державними та недержавними соціальними службами (за-
кладами, організаціями, установами тощо), які утворюють систему соціального обслуговування
населення. Вона, з одного боку, є важливим сектором соціальної сфери, який потребує належ-
ного нормативно-правового регулювання, а з іншого – виступає технологією соціальної роботи,
комплексом заходів для підтримки соціально вразливих груп населення, що їх здійснюють через
спеціально організовані для цього інституції.
Загалом надання соціальних послуг слід розглядати як можливість задоволення та ком-
пенсації обмежень людини (психологічних, матеріальних, фізичних тощо). Внаслідок взаємодії
соціального працівника та клієнта шляхом надання соціальних послуг відбувається задоволення
основних потреб людини, що звертається за соціальними послугами.
Надання соціальних послуг інвалідам відбувається в державних, недержавних, благодій-
них і міжнародних установах. Інвалідів дорослого віку можуть обслуговувати територіальні
центри, будинки-інтернати, центри соціальної та соціально-психологічної і професійної реа-
білітації.
Загалом в Україні принципи функціонування чинної системи соціального захисту інва-
лідів зазнали деяких змін. Вона перебуває під впливом значних фінансових обмежень і зорієн-
тована, передусім, на можливості чинної системи стаціонарних закладів, а не на потреби інвалі-
дів. І тоді як у тих країнах, де фахову соціальну роботу практикують понад сто років, проживан-
ня інваліда в стаціонарному (резидентному) закладі вважають за доцільне лише в тому випадку,
коли неможливо створити умови для його догляду на рівні громади – у біологічній або фостерній
(прийомній) сім’ї чи незалежного проживання (індивідуального або групового) з підтримкою та
соціальним супроводом.
Згідно з Державною доповіддю про становище інвалідів, останніми роками в Україні
створено мережу державних реабілітаційних закладів і установ. Сьогодні вона налічує майже 600
установ, які підпорядковані системі Мінпраці, Міносвіти, охорони здоров’я, Міністерству сім’ї,
молоді та спорту або створені громадськими організаціями інвалідів. Базовим центром профе-
сійної реабілітації є Всеукраїнський центр професійної реабілітації інвалідів, який відкрито 2001 р.
в смт Лютіж Київської області, де пройшло навчання понад 1300 інвалідів.
Звичайно, реабілітація інвалідів передбачає і здійснення комплексу медичних, психоло-
гічних і педагогічних заходів. Потребує розвитку система будинків компактного проживання та
соціального житла, соціальних гуртожитків, трудових майстерень для людей із функціональними
обмеженнями тощо.
Діти із функціональними обмеженнями (діти-інваліди) в Україні традиційно або вихову-
ються вдома, або потрапляють до таких спеціалізованих стаціонарних закладів:
– будинок дитини (дошкільний заклад системи охорони здоров’я для медико-соціального
захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, а також для дітей з вадами
фізичного та (або) розумового розвитку від народження до трьох (дія здорових дітей) та чо-
тирьох (дія хворих дітей) років);
– дитячий будинок-інтернат (соціально-медична установа для постійного проживання ді-
тей віком від 4 до 18 років з вадами фізичного або розумового розвитку, які потребують сто-
роннього догляду, побутового і медичного обслуговування);
– спеціальна загальноосвітня школа, школа-інтернат (загальноосвітній навчальний заклад
для дітей з розумовою відсталістю. Упродовж 2003 р. кількість центрів (відділень) ранньої
соціальної реабілітації дітей-інвалідів (так званих центрів раннього втручання), порівняно з по-
переднім роком, збільшилася із 129 до 157. Такі центри – це спеціальні навчально-виховні
14
15. заклади, що здійснюють роботу з реабілітації, соціальної адаптації та реабілітації в поєднанні з
навчанням і вихованням дітей-інвалідів з фізичними або розумовими вадами без відриву їх від
сім’ї із залученням до участі в реабілітаційному процесі батьків, інших членів сім’ї дитини. Ба-
зовим центром ранньої соціальної реабілітації є Державний комплекс соціальної реабілітації ді-
тей-інвалідів у Миколаєві.
Послуги дітям і молоді з функціональними обмеженнями надають також і державні
центри соціальних служб для молоді, які, зокрема, здійснюють соціальний супровід сімей.
Україна проводить послідовну роботу переходу від медичної до соціальної моделі інва-
лідності; створення умов для інтеграції інвалідів до активного суспільного життя; підвищення
державних гарантій у досягненні вищих соціальних стандартів у матеріальному забезпеченні
інвалідів; створення безперешкодного середовища для інвалідів; забезпечення активної взаємодії
державних органів та громадських організацій інвалідів у розв’язанні проблем інвалідів.
Державна політика щодо інвалідів ґрунтується на законах, а реалізація та розв’язання
проблем інвалідів відбувається через соціальні проекти і програми, які фінансуються переважно
з Державного бюджету.
Основними з них є Державна типова програма реабілітації інвалідів (постанова КМУ від
8 грудня 2006 р. № 1686) і Державна програма розвитку системи реабілітації та трудової зайня-
тості осіб з обмеженими фізичними можливостями, розумовою відсталістю та психічними захво-
рюваннями до 2011 р. (Постанова КМУ від 12 травня 2007 р. № 716).
Права осіб з обмеженими можливостями на участь у житті суспільства і захист їхніх
інтересів закріплено чинним законодавством та окремими підзаконними актами. Вони, перед-
усім, спрямовані на надання інвалідам рівних з іншими громадянами можливостей у реалізації
соціальних, економічних, політичних та інших конституційних прав і свобод.
Базовим законом, який сформулював мету державної соціальної політики щодо інвалідів,
став Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», прийнятий 1991 р.
зі змінами і доповненнями, внесеними упродовж 2003–2007 рр. Згідно з цим Законом, мета
державної політики щодо інвалідів полягає у створенні правових, економічних, політичних, со-
ціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їхніх потреб у відновленні
здоров’я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності. Стаття 1
зазначеного Закону констатує, що інваліди в Україні володіють усією повнотою соціально-
економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України та інши-
ми законодавчими актами.
Приєднання України до міжнародних документів з проблем інвалідів (Стандартні правила
забезпечення рівних можливостей для інвалідів, Європейська соціальна хартія, Конвенція про
професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів й інші міжнародно-правові акти) дозволило гар-
монізувати норми вітчизняного законодавства з міжнародними стандартами, планомірно створю-
вати систему їх практичної реалізації.
Зважаючи на потреби комплексного розв’язання проблем інвалідності, кардинальної
зміни підходів до ролі і місця людей з інвалідністю в економічному та соціальному житті су-
спільства, у 2005 р. Верховна Рада України прийняла принципово новий законодавчий акт –
Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні». Його реалізація покликана створити не
лише належні умови для повноцінного життя людей з обмеженими можливостями – відновлення
фізичного статусу, здобуття освіти, професії, посильної участі в трудовій діяльності, а й змінити
ставлення до них як повноправних громадян усього суспільства.
Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» дав поштовх серйозним конструк-
тивним змінам у забезпеченні правових і конституційних гарантій у сфері соціального захисту та
реабілітації інвалідів. На його виконання прийнято низку законодавчо-нормативних актів: Зако-
ни України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо професійної і трудо-
вої реабілітації інвалідів», «Про внесення змін до деяких законів України щодо реалізації інвалі-
дами права на трудову зайнятість»; Укази Президента України «Про першочергові заходи щодо
створення сприятливих умов життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями»,
15
